ПОЖЕЖНА ОХОРОНА УКРАЇНИ В ДОКУМЕНТАХ І ФАКТАХ
25 січня 2017 року розпорядженням Кабінету Міністрів України за №61-р уряд схвалив Стратегію реформування системи Державної служби України з надзвичайних ситуацій. Мета – підвищення рівня захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій у мирний час та в особливий період. Тобто, сучасна пожежно-рятувальна служба, постійно вдосконалюється та розвивається, ставши правонаступницею Державної пожежної охорони. Історія становлення і розвитку вітчизняної пожежної охорони нерозривно пов'язана з історією України. За роки свого існування вона пройшла довгий тернистий шлях від примітивних організаційних заходів боротьби з вогнем до створення потужної державної структури, здатної вирішувати найскладніші завдання з порятунку людей і захисту населених пунктів та промислових підприємств країни від пожеж. ЗАРОДЖЕННЯ ДІЙ ПРОТИСТОЯННЯ СТИХІЇ ВОГНЮ Оволодіння вогнем мало величезне значення в житті людей. Навчившись добувати вогонь, люди ще в доісторичний період опанували одну з могутніх сил природи. Він зігрівав людину, робив смачнішою їжу, захищав від хижих звірів. Але вогонь заподіював людині чимало й нещасть. Страшні пожежі, що виникали від розрядів блискавки, вулканічного виверження або інших причин знищували примітивні житла, людей, спалювали все живе на землі. З давніх-давен вогонь загрожує всьому живому на Землі й протягом тисячоліть люди намагаються знайти від нього захист. Історичні джерела оповідають прояви вогняної стихії на українських землях. Літописи згадують про вогняні нещастя у Києві (1017, 1096, 1124, 1145 та ін. роки). Зокрема, у червні 1124 року в Києві почалася велика пожежа, після якої місто просто зникло з історичних згадок на багато років. Палали міста Біла Церква (1095 та 1155рр.), Ніжин (1135, 1143, 1239рр.), Переяслав (1136, 1139 та 1148рр.), Чернігів (1239р.),Львів (1339р., 1381р.) та багато інших. Пожежа у Переяславі, 1139р.Пожежа у Києві на Подолі 1124р. Горять болота, сильне задимлення,1231р. Мініатюри з Лицевого літописного зводу ХVІ ст. Вогнем винищувалося роками нажите добро, іноді результати наполегливої праці кількох поколінь. Важко собі уявити лиха від пожеж, які переживало населення в сиву старовину. Поселення на Русі, де основним будівельним матеріалом використовувалася деревина, солома, очерет нещадно випалювали стихії від розрядів блискавки, розорення чужинськими ворожими племенами половців та печенігів. Їх палили самі князі в міжусобних війнах, а потім прийшла Орда і знову використовувався вогонь для підкорення населення. У літописах часто зустрічаються факти про випадки виникнення пожеж, де червоною ниткою проходять поруч з війнами – вогонь, як потужне знаряддя боротьби з супротивником. Природні явища доповнювали цю картину. Перший спогад про сезон аномальної спеки на Русі датується 1092 роком. По всій території від сильної спеки без дощів висохли поля. Як свідчить «Повість временних літ», самозаймання виникали по лісах та болотах. Такі кліматичні явища, судячи з літописів, траплялися приблизно раз на півстоліття. Вони часто супроводжувалися буревіями. Літопис 1472 року оповідав, що дим на вулицях міст був настільки густий, що перехожі не впізнавали один одного. Гинули птахи й звірі в лісах, і навіть риба у річках: «…земля і болота горіли, імла же стояла 6 тижнів, так що не видно було сонця, й риба у воді мерла». Лісові пожежі ніхто не гасив і задимлення стояло досить довго. Винуватці пожеж: багаття, скіпа, свічка, лампада, каганець, масляна лампа Населення, долаючи труднощі повсякденного життя та відбиваючи напади загарбників, боролися з цими проявами. Життя регламентувалися визначеними порядками, і жителі розуміли, що з пожежами можна й навіть потрібно боротися. Використання вогнегасних речовин людина запозичила у природи, коли багаття заливало дощовою водою.Досвід гасіння вогню водою спонукало розміщувати житло біля річок, озер, що дозволяло робити їх запаси. Отримує застосування пожежного інвентарю: бочок, барил, діжок, чанів, балій, глеків, відер тощо. Відро стає основним оснащенням для боротьби з пожежами. Воно знаходило широке застосування використовуючи прийом, коли люди збиралися біля водойми й по ланцюжку передавали ємності з водою до осередку гасіння. Активно застосовувався інструмент, як засіб позбавлення наявності горючого матеріалу шляхом зносу найближчих до пожежі дерев’яних будівель, розбирання конструкцій. Гасіння пожежі (мініатюра Пожежний інструмент і інвентар: багор, з Никонівського літопису ХVІ ст.) сокира, глечик, діжки, відро, бочка Засоби боротьби з пожежами знаходили згадування у літописах. Приміром, княгиня Ольга 946 року вщент спалює древнє місто Іскоростень. На світлинах письменних літописів (Родзевілівський, Никонівський) показано як проводилося гасіння пожеж. Очолював боротьбу з вогнем воєвода або сам князь, а жителі, озброївшись відрами, драбинами, сокирами й гаками боролися з пожежею: розбирали будівлі, гасили вогонь, рятували майно. Оповідають літописи й про пожежні насоси. Зокрема, про часи походів київського князя Олега на Царгород, де переказуючи законодавчі документи, не обминають назву «водоливна труба» – примітивний поршневий насос на кшталт шприца, як засіб боротьби з вогнем. «Водоливна труба» Великої шкоди щодо ліквідації пожеж та розвитку протипожежних заходів вносило марновірство. У народі вважалося, що пожежа – стихійне лихо, що посилається людям у покарання за гріхи як Божа кара від блискавки (небесного вогню) або вогню земного. Щоб уникнути пожежі селяни зберігали у хаті освячені предмети: гілку верби, «четвергову свічку», і навіть головню з пожежі запаленої блискавкою. Причинами пожежі вважався вияв неповаги до вогню, руйнування гнізда лелеки, образа нанесена вогненному змію, а також порушення заборон працювати в літні свята (на Іллю, Марію, Паликопу тощо). Зокрема, на 9 серпня вірні вважають, що цей день є «ваговитим», бо людина може бути покараною за працю. Тому не можна жати, косити в полі, громадити сіно, навіть звозити збіжжя. Хто ж знехтує цією забороною, тому святий Пантелеймон знищить усю виконану роботу: «Паликопа (Палій) спалить копу» або покарає навіть смертю неслуха. Оскільки пожежа розглядалася як покарання згори, то її гасити, – означало йти проти волі Божої, брати гріх на душу. Незважаючи на жорстокі покарання від влади, багато людей відмовлялися гасити вогонь, вважаючи його карою, посланою Богом, противитися якій гріх. У тих випадках, коли на пожежу все-таки намагалися впливати, то прагнули й не так загасити її, скільки локалізувати, вдаючись до різних забобонних способів, таких як: кидання крашанок через пожарище й «гасіння» вогню молоком корови, яка тільки що отелилася, квасом тощо, але тільки не водою. Проти пожеж та посухи влаштовувалися хресні ходи з молитвами про дарування дощу. Ритуал був схожий на язичницькі часи. За часів поклоніння Перуну і Велесу поля обходили, поливаючи їх водою з священної посудини, а потім відправлялися на кладовища просити предків, щоб вони поклопоталися у світі духів. Після хрещення Русі поля кропили свяченою водою, носили хоругви, мощі, ікони, і серед них обов'язково ікону пророка Іллі як святого, відповідального за грози та опади. І язичники, і православні намагалися залучити до цього дійства якомога більше людей, щоб посилити дієвість молитов. Початок організованої боротьби з пожежами на Руських землях, на думку істориків, пов’язаний з іменем Ярослава Мудрого, який заступив на княжіння в Києві 1019 року. Документальним підтвердженням цього факту може слугувати Статут князя Ярослава про церковні суди (1051-1954 рр.)– пам’ятка права Київської Русі, де вперше згадується про необхідність боротьби з пожежею. У першій збірці законів, «Руській Правді», знаходить своє відображення проблема підпалів. Законом допускалося навіть вбивство палія під час вчинення ним злочину. ГРОМАДА – ЯК ОСНОВА ЗАПОБІГАННЮ ТА ЛІКВІДАЦІЇ ПОЖЕЖ Усвідомлена протидія вогню пасивного захисту починалася з розвитком містобудування, як центру економічної діяльності та суспільного життя людей, осередком ремесла, торгівлі, промисловості та господарського обміну. Зведення стін навколо поселень багато в чому забезпечило захист населення від вторгнення ворога, дало поштовх до створення протипожежних заходів. Особливу зацікавленість протидії вогню стала проявляти міська громада у часи отримання грамот від королів на самоврядування за Магдебурзьким правом, яке поширилося на українські міста (Володимир-Волинський - 1324р., Львів - 1356р., Галич - 1367р., Белз - 1377р., Теребовля - 1389р., Кам'янець-Подільський - 1432р., Луцьк - 1432р., Мукачеве - 1445р., Київ - 1494р., Брацлав - 1497р. тощо). До початку XVIII століття 228 українських міст користувалися місцевим самоврядуванням). Юрисдикція права передбачала заходи протистояння у разі пожежі, серед яких: зводити споруди з вогнетривкого матеріалу і якомога менше накопичувати горючого матеріалу, наказами щодо обережного поводження з вогнем, своєчасного чищення димарів, утримування пожежного оснащення та запасів води, функціонування пожежно-сторожової охорони з запровадженням пожежної повинності для населення тощо. А щоб люди знали, «чого повинні остерігатися і як від вогню слід захищатися, потрібно про все це їх сповіщати, щоб ніхто незнанням не оправдовувався»– наголошувалося у них. За давньоєвропейськими канонами містобудування, що мали Магдебурзьке право, головною площею ставала площа Ринок зі спорудженою на ній ратушею. Кожний бік площі Ринок щільно забудовували будинками, які за міркуваннями безпеки не могли бути вищими двох, а пізніше трьох поверхів і не ширшими трьох-чотирьох вікон. У самій ратуші знаходився магістрат, суд, архів, скарбниця, склади, інколи – крамниці та в’язниця. Ратуша Кам’янця-Подільського. Фото 1920-х рр. Таким чином, в українських містах започатковується організація дій на угамування «червоного півня» в житлових кварталах з ухвалами влади як «вогневий порядок», в основу якого лягали способи та засоби громадського (колективного) гасіння пожеж. Успішна її діяльність визначалася багатьма складовими, одна з яких – своєчасне сповіщення. «Третій Статуту короля Зиґмунда Августа – Наука і захист під час пожеж», що побачив світ 1616 року наголошував, що міська рада приймає рішення за яким все місто поділялося на дільниці зі старшим на чолі. В кінці головних вулиць встановлювалася варта. Біля воріт до міста цілодобово ніс службу сторож з жителів міста із розрахунку по одному представнику з кожного десятка дворів для утримання якого стягувався податок. У статуті вказувалося, що «насамперед потрібно, щоб була пильна сторожа на ратуші, особливо вночі, яка могла би бачити ціле місто. Якщо вогонь десь появиться, то щоб вежевий сторож міг показати, де горить».Тобто будівля ратуші була не тільки органом самоврядування і окрасою міста, але й сторожовою вежею, найвищим пунктом міста, з якої велися постійні спостереження чи не наближається до міста ворог або не спалахнула десь пожежа. Служба ратушних сторожів провадилася цілодобово. Нічна варта Сполох Знаряддя протидії вогню При виявленні пожежі варта сповіщала про лихо і вказувала напрямок, де воно трапилося. У разі сполоху поспішали люди до місця пожежі, хто з драбиною або сокирою, хто із відрами або доставляли бочки з водою. За розсудом представника магістрату вони поливали вогнище водою із відер – ставши живим ланцюгом, при наявності використовували примітивні ручні насоси, розбирали палаючі будівлі, захищаючи сусідні споруди, рятували людей і майно. З розвитком цехових організацій характерним став їх обов’язок брати участь в гасінні пожеж, оскільки вони використовували у повсякденній роботі корисне в боротьбі з вогнем знаряддя. Зокрема, ковалі, котлярі, колісники, мулярі і теслі повинні були розтягати дахи та рубати стіни палаючих будівель; на цехи купців, кравців, пекарів, пивоварів покладався обов'язок доставляти коней для підвезення бочками води; римарі, сідлярі, бондарі відрами заливали вогонь; слюсарі обслуговували насоси: кушніри виносили майно з палаючих помешкань, яке оберігали від злодіїв цирульники та золотарі. Усіма цими роботами керували визначені магістратом особи, пізніше обрані громадою брандмейстери. І в цехових статутах, якими регламентувалася виробнича та громадська діяльність ремісників, містилися певні обов'язки щодо їх опіки безпекою міста, утримання пожежних обозів у цехових дворах. Виявляти обережність при поводженні з вогнем і гасити перед сном печі та свічки закликали міщан дзвінкими голосами нічна сторожа. Труднощі з приборканням вогненної стихії, примушували владу турбуватися про забезпеченість міста пожежним знаряддям і набуття його власниками будинків. В описах майна Київського замку згадується потрібний для його захисту від пожеж інвентар: сокири, лопати, вила, гаки, шкіряні відра, діжки для води. За правилами кожен житель повинен був здати в громадський фонд відро або інший інструмент (мотузку, багор, драбину). В прикордонних староствах у цей період на утримання замкової пожежно-сторожової охорони збирався окремий податок – «кликовщина». Тих, хто не дбав про це, хто несвоєчасно чистив пічки від сажі, суворо карався. В добу Гетьманщини почали широко впроваджуватися попереджувальні заходи щодо встановлення на певних місцях бочок з водою для цілей пожежогасіння, розвитку вогнетривкого будівництва тощо. Робота з насосом цехових вогнеборців За часів, коли в містах керувалися засадами Магдебурзького права, мало місце система покарань та нагород щодо активної участі городян у гасінні виникаючих пожеж. Зокрема, там повідомлялося, «хто перший доставляв воду отримував грошову винагороду; натомість тим, хто тікав з місця події, загрожувало ув’язнення». Згідно з тими ухвалами, під загрозою штрафу до вогню повинні були якомога швидше прибувати в першу чергу водовози та власники лазень. У книзі прибутків і витрат міста Львова за участь у ліквідації пожежі, що сталася 10 березня 1423 року городянину Янушу Цепнеру було заплачено один фертон за те, «що був першим при доставці води на гасіння пожежі домівки Генріха Кушніра». Водовіз. Гравюра ХVІ ст. У документах часів Магдебургії серед профілактичних заходів зверталася увага і на правильне улаштування печей, як можливих причин пожежі: «щоб іскри сусідові збитків не завдавали» у будівлях та пічних лазнях, на відповідний стан осередків вогнища (камінів), особливо у пекарів, ковалів та пивоварів. Згаданий Статут від 1616 року наголошував, що безпека від пожеж досягалася роботою комісії від магістрату для ревізії стану димарів і покарання тих, хто зневажає вимогу періодично їх чистити і належно утримувати. У Львові, раз на квартал комісія, очолювана радником магістрату, з поважних людей, до складу якої входив і каменар, проводили ревізію будинків. Констатувалося, що димоходи потрібно чистити раз на два тижні, або принаймні - раз на місяць. Якщо в димоході від сажі спалахував вогонь, то в залежності від наслідків господаря штрафувати або заарештовувати. Ніс відповідальність і сажотрус. Дверцята пічного каналу з зображенням сажотруса, як пам’ятка про своєчасне його обслуговування Загалом упродовж ХІV–ХVІ століть нагляд за дотриманням протипожежних заходів у містах покладався на місцеву адміністрацію – старосту, воєводу та війтів. Формується система штрафних санкцій за порушення правил пожежної безпеки. Приміром, з прийняттям «Темного закону» (1506р.), який забороняв нічне освітлення оселі, київський воєвода брав штраф 12 коп грошей. Укази щодо дотримання правил пожежної безпеки більш широко почали регламентуватися у ХVІІ–ХVІІІ столітті. Саме в цей період правові документи з питань пожежної безпеки чітко виділяють два напрямки в організації пожежного нагляду – контроль за протипожежними заходами при будівництві та за дотриманням правил поводження з вогнем. Розповсюджуються акти пожежної безпеки в містах, селищах, лісах. За часів української Козацької держави – пожежна справа отримала подальший розвиток. Виходить низка інструкцій, що вимагали на випадок пожежі мати запаси води при ратушах, на базарах, біля кожної торгівельної комори. У випадку невиконання вимоги винного притягували до відповідальності, а торгівельне підприємство опечатували. Робляться спроби розв’язати проблему спустошливості пожеж та швидкого розповсюдження вогню шляхом поширення вогнетривких покрівельних матеріалів. Деякі з указів мали досить радикальний характер. Зокрема, інструкція Гадяцької (Полтавщина) полкової канцелярії для міської гадяцької старшини від 1730 року вимагала, щоб «старшина разом з осавулами зробили об’їзд вулиць і в кого хати чи хліви соломою покриті, наказали ті солом’яні стріхи поскидати та на сторону позавозити». Знаковими подіями у сфері пожежної безпеки ознаменувалася кінець епохи середньовіччя. Для боротьби з пожежами в допомогу жителям стали виділятися регулярні війська. Приміром, згідно оприлюдненого наказу від травня 1711 року військовий гарнізон Києва отримав лопати, відра, гаки, сокири, а пізніше і «водоливні труби», з якими солдати мали прибувати на пожежі. Владні укази й інструкції про протипожежні заходи друкувалися значним для того часу тиражем і розсилалися по всіх містах і селищах. Їх наказано було читати у церквах в неділю, інші святкові дні. З метою захисту поселень від пожеж, що виникали внаслідок діяльності підприємств, виробничий процес яких вимагав використання вогню, ці підприємства в обов’язковому порядку виносилися за межі населених пунктів. З власниками найбільш вогненебезпечних підписували договір про відшкодування збитків у випадку розповсюдження пожежі від них на міські будівлі. Як приклад, можна навести такий договір між сотенним отаманом міста Любеча (Чернігівщина) Данилом Каменецьким та бригадиром Милорадовичем від листопада 1781 року. Згідно з договором, Каменецький, який відкривав у місті винокурню, зобов’язувався: «... якщо б від моєї винокурні сталася пожежа і від неї підданим його бригадира Любецьким постали збитки я зобов’язуюсь ті збитки відшкодувати». Отримають ухвали щодо безпеки лісів, де обиралися наглядачі, які виявляти паліїв і проводили роботи з гасіння пожеж. Зокрема, у випадку лісової пожежі вимагалося всім околишнім жителям на відстані 10 верст з необхідним інструментом прибути для гасіння. 1735 року видається указ про заборону розкладати вогонь в лісах. Але пожежі, які відбувалися у розкиданих по лісах поселеннях, а також зростання ціни на деревину, спонукали уряд вже через рік у законодавчій формі оголосити заходи для гасіння пожеж у лісах. В 1745 році виходить строга заборона розкладати вогонь не тільки в лісах але й біля нього. Сенатський указ 1764 року вказував про залучення до гасіння лісових пожеж повітових обивателів, а в допомогу їм розташовані поруч військові частини. Для попередження й гасіння пожеж у селищах і лісах 1774 року виходять обов'язкові правила, де відповідальною особою за це є соцький. У ХІХ столітті згідно «Лісового Статуту» для безпосередньої охорони лісів від пожеж призначалися об'їждчики (на кожний об'їзд) і лісники, що складали лісову варту. Організація охорони в лісах у кожній губернії покладалася на лісоохоронні комітети на чолі з губернатором. Питання з попередження пожеж у лісах ставилися в обов’язок земської поліції. Встановлювалася оплата праці селянам за участь у гасінні пожеж. Наприкінці ХVIII століття на українських землях склалася певна система нагляду за протипожежним станом окремих господарств, в якій найнижчою наглядовою ланкою були адміністративні посади війтів і соцьких, а найвищою − провінційні воєводські канцелярії та комісарства. Зокрема, малоросійський губернатор (Лівобережжя) у листопаді 1779 року вимагав, щоб «… в лісах ті хто пасе скотину та проводить різні роботи вогню не розводили. За цим щоб спостерігали соцькі та війти в селах і хуторах, а за ними вели спостереження провінційні воєводські канцелярії та комісарства». Однак через надмірну кількість різноманітних обов’язків та відсутність чітких інструкцій пожежний нагляд проводився вищезазначеними органами нерегулярно, а іноді місцева адміністрація взагалі не звертала уваги на дотримання протипожежних заходів. ОРГАНІЗАЦІЯ ПОЖЕЖНОЇ ОХОРОНИ НА ПРОФЕСІЙНИХ ЗАСАДАХ ХVІІІ століття характеризувалося остаточною втратою Україною політичної автономії і цілеспрямованої експансії з боку царату на українські землі. Після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) та автономного устрою Слобідської України (1765 р.), відпала необхідність у Запорізькій Січі. Завершивши переможну війну проти Туреччини, в якій козаки продемонстрували зразки відваги й героїзму, в червні 1775 року московські війська знищили Запорізьку Січ, захопивши військовий архів, клейноди, скарбницю та майно. Частину фортифікаційних споруд зруйнували, а будівлі спалили, не пожалівши навіть Покровську церкву. Внаслідок розділу Польщі у 1772-1795 роках українські землі були поділені між Австрійською (20%) та Російською імперіями. До останньої відійшла територія Правобережної України, де стали поширювати загальноімперські адміністративні органи та установи. На захоплених землях почали діяти намісницькі, а згодом губернські правління, царські судові органи тощо. У ХVІІІ-XIX століттях відмічалося зростання суспільної свідомості щодо пожежної безпеки, використовується увесь досвід накопичений у боротьбі з стихією. З впровадженням адміністративного поділу земель на губернії, повіти питаннями громадського порідку займалася поліційна адміністрація – «Управа благочиння». У великих містах призначався поліцмейстер, в інших – городничий, який здійснював загальне поліцейське управління, у тому числі відповідав за пожежну безпеку. Гасіння пожеж покладалося на поліцейських чиновників. Губернські й інші великі міста поділялися на частини, а частини на квартали. На чолі кожної частини перебувала поліцейська канцелярія. У штаті частини запроваджувалася посада брандмейстера або вогняного майстра, що відповідав за стан і справність пожежного оснащення, а в кожному кварталі – сажотруса. Для таких великих міст як Одеса та Київ, були введені посади брандмайорів. В інших містах сенатським указом від 1799 року вимагалося, щоб в міській поліції був відповідальний з поліцейських для підтримки в готовності і чистоті пожежних інструментів, які повинні зберігатися у доступному місці. Для частин міста й окремих кварталів впроваджувалося «Примірне положення вогнегасних знарядь». Зокрема, для однієї частини покладалося мати великі й середні ручні насоси (тоді вони називалися «заливними трубами») із чанами для води, а у кварталі – одну малу. Витрати на придбання та утримання пожежного оснащення бралися з міського бюджету, тобто за рахунок податків з жителів. «З'їжджий дім». Гравюра другої половини ХІХ ст. До гасіння пожеж у якості повинності залучали місцеве населення, для чого поліції пропонувалося заздалегідь розподілити всі будинки позначаючи на воротах кожного будинку той інструмент з яким господар повинен з'явитися для гасіння пожежі, а кількість людей для кожного будинку визначалася за наявністю кімнат в будинку. Правилами заборонялося топлення лазень і хат улітку без гострої потреби. Не дозволялося розводити вогонь у вечірній час. Ковалям і ремісникам, що використовували у своєму виробництві вогонь, приписувалося встановлювати майстерні вдалині від житла. У 1809 році видаються правила, згідно з якими дерев'яні будівлі з пічним опаленням повинні були зводитися на відстань не менше 25 м одна від одної. Будівництво дерев'яних двоповерхових будинків заборонялося. Другий поверх допускалося робити з дерева тільки в тому випадку, якщо перший поверх був кам'яним. Ці та інші заходи щодо забезпечення пожежної безпеки, накопичений досвід будівництва було використано у виданому 1832 року «Будівельному уставі».1837 року канцелярія Київського військового, Волинського та Подільського генерал-губернатора довела до поліцейського управління циркуляр «Про відкриття в містах цехів сажотрусів з метою запобігання пожежам». Для збереження поселень «від вогню і від всілякого злодійства» призначалася сторожа. У «Примірному штаті встановленим по губерніях градським поліціям» від 1799 року вказувалося, що «нахтвахтерів або нічних сторожів наряджати за розпорядженням поліції з тамтешніх обивателів без всякої надмірності і обтяження таких ...». По містах сторожів виставляли домовласники по одному від кожних десяти дворів. Вони безперервно несли службу, а в нічний час проти злодіїв вдавалися до замикання вулиць закиданими рогатками. Наголошувалося, що проти злодіїв слід мати зброю, а на випадок пожеж – відра, сокири, повстяні щити, драбини. У кожному повіті (сільська місцевість) поліцейське управління доручалося земському суду, де засідав земський справник. Повітове поліцейське управління займалося вирішенням судових, поліційних та господарських справ. На підставі «Уставу благочиння або поліцейського» від квітня 1782 року визначалися обов’язки поліції, серед яких й питання організації гасіння пожеж. Пожежі насоси ручної дії кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. Селяни сильно страждали від пожеж, які були найчастішим лихом поселення, а тому там сторожа наймали всім селом або сторожили кожним двором по черзі . Дерев'яні стіни, дахи з соломи або очерету, а освітлення скіпою чи каганцем. Найменша необережність з вогнем, і будинок спалахував як смолоскип, ось тут на допомогу приходив сторож, галасуючи на все село про нещастя. Розпорядженням з гасіння пожежі займався пожежний староста, якого обирали на сходах домовласники. На його обов'язки лягали питання спостереження за справним станом засобів пожежогасіння, він проводив огляди дворів, дахів, печей, димарів, як у житлових приміщеннях, так й у складах зерна й сіна. Наказувалося мати на випадок пожежі кілька гаків і 3-4 драбини, які зазвичай зберігалися біля церков або в центрі села. Якщо село було великим, то інструменти трималися по парафіях. На дахах селянських будинків біля пічних труб влітку пропонувалося ставити невеликі чани з водою. У будинках, де труб не було, чани з водою ставили біля воріт. Проте, як зазначали фахівці, збільшення кількості постанов і циркулярів, що видавалися владою, на жаль, не давало достатніх гарантій для зменшення кількості пожеж та їх наслідків. Архівні документи рясніють випадками сильних пожеж, що відбувалися на теренах сучасних українських земель. 1680 року вщент згорає Новгород-Сіверський, 1691-го – Рівне, 1726-го – Любар, Снітків, Верба. Причому останніх так сильно вразила пожежа, що громади звернулися про надання їм пільг та свобод для відродження. 23 травня 1748 року сталася масштабна пожежа у гетьманській столиці – Глухові, яка за лічені години знищила більшість міської забудови (ратушу, гетьманський двір, будинки канцелярій, комісій, генеральної старшини тощо) та зруйнувала більшість укріплень. Указом Сенату передбачалося вперше на українських землях відбудувати місто за єдиним регулярним планом із прямими вулицями та провулками. У донесенні глухівського сотника Дем’яна Турянського наголошувалося про покарання жителів, які не прибули на гасіння пожежі у липні 1752 року. Часті пожежі з великими збитками відбувалися у Ніжині (1755, 1756, 1757 рр.). Артур Ґроттґер. Біля розореного житла. 1863р. Згадуються неодноразові руйнівні пожежі в Кролевці (1727 та 1831 рр.), Луцьку (1781 р., 15 березня і 2 червня 1848 р.), коли попелом пішла значна частина цих міст. За поганий стан пожежної охорони та неналежну організацію гасіння червневої пожежі 1848 року луцький городничий був знятий з посади і притягнутий до відповідальності. 9 липня 1811 року з приводу необережного поводження з вогнем сталася велика пожежа на Подолі у Києві. Через вузькість і захаращеність подільських вуличок охочі не змогли вчасно локалізувати пожежу і вона швидко охопила весь район. Спекотна погода сприяла інтенсивному горінню дерев'яної забудови. Постраждали навіть кам'яні споруди. Загалом вогненний шторм, що піднявся над Подолом, винищив 1176 будинків, 12 церков, 3 монастирі. Головна причина великої кількості пожеж у містах – побутова недбалість у поводженні з вогнем, безплановому будівництві дерев'яних споруд, нестача води, незнання правил запобігання пожежам та слабке технічне оснащення. Велика київська пожежа 1811 року Перші звістки про організацію пожежних команд на землях сучасної України з’являються ще з другої половини ХVІІІ століття. Такий спомин датується вереснем 1777 року – час створення пожежної команди на Шосткинському казенному пороховому заводі. Наявність приватних садиб та власного виробництва змушувала їх власників створювати умови, аби захистити своє надбання. Зокрема, граф Франтишек Браницький 1782 року для захисту володінь у Любомлі на Волині із своїх слуг створив приватну пожежну команду. По містах та містечках, де існували винокурні та цукрові заводи, проти пожеж виготовляли пожежне оснащення, там започатковували заводські пожежні команди. Вважається, що першу в Україні цукроварню спорудили в селі Бучак (Черкащина) 1822 року, у 1831 році її знищила пожежа, а в 1832-у, замість неї, в сусідньому селі Трощин збудували нову. Такі приклади, а також зацікавленість і сприяння влади, давали змогу перейти в населених пунктах від громадського протистояння пожежам на засади професійні, що мало місце у Сосниці (1780-х), Лубнах (1809р.), Харкові (1823р.), Житомирі (1830р.). З розповсюдженням «Уставу пожежного» (1832р.), базового законодавчого документу з пожежної безпеки царського періоду, який заклав основи для створення професійних пожежних команд, їх розміщення, оснащення та утримання, а також низки урядових розпоряджень – спонукали міську владу створювати пожежні команди на професійних засадах. Виїзд пожежної команди. Літографія другої половини ХІХ ст. З формуванням нових пожежних команд українських міст постало питання з придбання для них відповідної пожежної техніки. Пропонувалося пожежне оснащення замовляти у Санкт-Петербурзі та Москві, де з 1812 року діяли «Пожежне депо» з майстернями. При депо проходили навчання й майстри від губерній. В 1813-1814 роках у Пожежному депо Санкт-Петербургу отримали фах майстри Кам'янець-Подільського, Києва, Харкова та деяких інших, де незабаром запрацювали майстерні для «виготовлення пожежних інструментів й навчання інших цьому мистецтву». На підставі царського указу від січня 1818 року, склад людей для пожежної команди не був постійним і наряджався тільки під час виникнення пожежі або навчань наступним чином: фурманів (кучерів) – із службовців внутрішньої стражі, а пожежників – солдатами, що входили до внутрішніх гарнізонних батальйонів, в тому числі й інвалідних команд. У випадках особливо руйнівних пожеж до їх гасіння залучалися розквартировані поблизу регулярні армійські частини. Для розміщення обозу й коней пожежної команди наймалися приміщення, які оплачувала міська влада й пристосовували їх для потреб служби, а згодом стали будуватися капітальні споруди пожежних депо (Полтава, Харків, Одеса, Київ). На місцевості такі споруди виділялися наявністю на його території оглядової вежі (каланчі) для спостереження за округою та підняття пожежних сигналів. Пожежні сигнали для міста Києва, затверджені губернатором 1898 року На допомогу постовим на каланчі в кінці 1830-х років влада міст зобов’язала домовласників запровадити посади двірників, які одночасно служили б, і домовласникам, і допомагали поліції, повідомляючи про пожежі у садибах. На двірників покладалися обов’язки забезпечення протипожежних заходів. З появою у містах водогону на двірників поклали обов'язки спостерігання за протипожежним водопостачанням (утеплення ополонок і пожежних гідрантів взимку, їх огляд, наявність покажчиків розташування). На посади брандмайорів та брандмейстерів, що керували пожежною командою у містах, призначали діючих, а частіше офіцерів, що вийшли у відставку. Ніякої спеціальної пожежно-технічної підготовки вони не мали, якщо не вважати, що в навчальних закладах, через які проходила значна частина майбутніх офіцерів, вивчалися технічні науки. Все пізнавалося шляхом накопичення практичного досвіду. Через брак охочих, з 1854 року вводилося право заміщення посади брандмейстера в губернських і повітових містах відставними благонадійними й здатними унтер-офіцерами пожежних команд у випадку складання ними відповідного іспиту. Складні пожежі на великих фабриках і заводах, у багатоповерхівках, поява у виробництві нових пожежонебезпечних речовини і матеріалів диктували підвищені вимоги до брандмейстерів, які, попри практичний досвід, повинні були мати теоретичну підготовку й спеціальні знання. Такі обставини змусили 1906 року відкрити у Санкт-Петербурзі дворічні «Курси пожежних техніків», які «здійснювали підготовку брандмейстерів у провінцію, а також інструкторів протипожежних заходів у відомства, на фабрики, заводи, залізниці». До 1917 року Курси зробили дев’ять випусків, з загальною кількістю 91 особа. Серед них були й ті, що очолювали пожежну команду в Катеринославі (зараз Дніпро) – О.Антропов, Запоріжжі – Г.Люткевич, Києві – М.Логинов, Харкові – М.Михайлов та ін. Поповнення кадрів здійснювалося також, за рахунок залучення найбільш здібних представників ДПТ, особливо для заміщення посад керівного складу. На місцях підготовку проводили при міських пожежних командах. Зокрема, в грудні 1914 року запрацювали одномісячні курси – «Учбова пожежна школа» при пожежній частині №2 Харкова. Навчання проходили (на підставі інструкції і за спеціально розробленою програмою) всі служителі, яких зарахували до пожежної команди, а також ті, що прослужили вже кілька років. Огляд Бердичівської пожежної команди. Фото початку 1900-х Після оприлюднення у березні 1853 року «Нормальної табелі складу пожежної частини у містах», коли стала до ладу структура пожежної охорони і всі міста поділялися на сім розрядів за кількістю жителів, для кожного розряду міст було оголошено штатний розклад пожежних команд. Для них встановлювалася кількість пожежного оснащення й кошти на ремонт та придбання обладнання. На підставі вказаного табелю царський МВС затвердило штати пожежних команд для всіх губернських і повітових міст, зокрема і для Києва, Бердичева, Вінниці, Кременчука, Переяслава, Херсона тощо. Проте на місцях питання створення пожежних команд вирішувалися поступово в залежності від місцевих можливостей. Нормальний табель складу пожежної частини у містах від 1853р. Для скорочення витрат на утримання армії та щоб не відривати їх від родин і ведення сільського господарства, а армію зробити самодостатньою, на території Слобідсько-Української, Катеринославської та Херсонської губерній, (пізніше у Київській та Подільській) упродовж 1817-1857 років діяли військові поселення, характерні як організація військ у кріпосній Росії початку ХІХ століття. Вони поділялися на полкові округи з населенням не менше 7 тис. осіб чоловічої статі. Для військових поселень будували села за єдиним планом. У виданому 1817 року «Заснуванні військового поселення регулярної кавалерії» згадуються перші повідомлення про пожежну охорону військових поселень, де були пожежні, які знаходилися у підпорядкуванні військової поліції і базувалися при поліційних дільницях. У «Положенні для пожежної частини в округах військового поселення Українського, Новоросійського, Київської та Подільської губерній» від 1844 року для гасіння пожежі при кожному окружному штабі в округах військових поселень була налагоджена система пожежної охорони, були підготовлені пожежні команди, коні, пожежне оснащення. Перелік пожежного оснащення встановлювався табелем. Зазвичай штат пожежної команди складався з осіб інвалідних рот у складі: обер-офіцера, двох унтер-офіцерів та 23 рядових пожежних служителів. Серед останніх передбачалися посади вартових на каланчі, сажотрусів, ліхтарників тощо. У період ліквідації пожежі на допомогу пожежним командам залучали військових, які квартирували у штабі округу. Багорний хід пожежного обозу. Листівка початку ХХ ст. У другій половині ХІХ століття завдяки реформам пожежна справа, що знаходилася у відношенні населених пунктів сільської місцевості передавалася до ведення земської управи. На підставі «Городового положення» від 1870 року міським думам надавалося право видання обов’язкових постанов з прийняття застережних заходів проти пожеж. Справа боротьби з пожежами зосереджувалась у міській управі, які на свої кошти утримували пожежні команди, а підпорядкування залишалося за поліцією. Ця подвійність вносила багато незручностей й плутанини. Тому поряд з поліцейськими пожежними командами в містах, з дозволу уряду, організовувалися громадські вільнонаймані команди. Цьому сприяло введення 1874 року нового порядку комплектування пожежних команд - не з військових, а з осіб працюючих за наймом. Основним джерелом фінансування пожежної охорони були податки (податок з візників, коробковий збір, страхові мита й т. і.). Однак спроби приборкати вогонь силами тільки професійних пожежних команд не давали бажаних результатів. Для угамування вогненної стихії був потрібний додатковий приплив свіжих сил і засобів. Належало знайти нову форму залучення населення до боротьби з вогнем. Тому у другій половині ХІХ століття на українських землях поруч із існуючими малочисельними міськими пожежними командами, почали створюватися добровільні пожежні товариства (ДПТ). Зокрема, на Галичині, керуючись «Законом про товариства» 1867 року добровольці робили перші кроки тільки в провінційних містечках й в окремих поміщицьких садибах, влада й власники яких турбувалися про захист від нищівної стихії пожеж. Першим постав ДПТ у повітовому містечку Городок, що під Львовом 1865 року. Серед найстарших - товариства створені у Львові (1868р.), Бродах і Самборі (1871р.), Сокалі і Яворові(1872р.) та ін. За статутом, основне завдання ДПТ полягало у наданні громаді організованої допомоги у випадках загрози людському життю, знищення майна вогнем або внаслідок інших стихійних лих. Члени ДПТ виконували взяті обов'язки безкорисливо, а грошові винагороди за надані ними послуги надходили в касу товариства. Товариство за власні кошти справляло необхідне вогнегасне оснащення, яким користувалося при роботі, мали свої однострої. Для отримання доходів правління ДПТ організовувало лотереї, вистави, концерти, роботи оркестру, доставку води. Суми надходили від роботи кузні, пічників, сажотрусів тощо. Робота добровольців на пожежі. Кольорова літографія кінця ХІХ ст. ДПТ складалися зі членів дійсних, підтримуючих і почесних. Дійсним членом міг стати чоловік віком понад 18 років, фізично здоровий, котрий визнавав і дотримувався положення статуту формування, а також вів належний спосіб життя. Дійсні члени безпосередньо брали участь у гасінні пожеж. об’єднуючись у команди або дружини, вони поділялися на загони: рятувальний, обслуга насосів, водний, охорони. Підтримуючим членом – міг стати кожен бажаючий, хто зобов'язувався регулярно платити членські внески, розмір яких встановлювався статутом. А заслужені – за вклад у розвиток пожежної охорони й товариства – на загальних зборах номінувалися в почесні члени. В українських губерніях з відомих першими постали ДПТ в Житомирі (1881р.), Дунаївцях (1882р.), Корці (1883р.), Луцьку (1884р.), Ялті (1885р.) тощо. З часом кількість товариств значно зросла, що привело до створення централізованих органів управління. На Галичині такою організацією стала «Крайова спілка добровільних пожежників», утворена 1875 року з центром у Львові. 1893 року постало російське пожежне товариство (з 1898р. – імператорське, ІРПТ), рада якого знаходилася в Санкт-Петербурзі. Для розгортання протипожежного руху, аналізу зробленого й пошуків нових можливостей у забезпеченні пожежної безпеки, професійної підготовки членів товариств спілка організовувала з’їзди, виставки, випускало періодичні видання, розробляло зразкові статути, займалося розробкою і поширенням пожежно-технічної літератури на місцях, організовувало курси тощо. Створений центральний склад на комісійних і пільгових умовах постачав пожежним організаціям техніку, однострої, літературу, допомагав у придбанні за кордоном нових зразків пожежної техніки й устаткування. Активізація протипожежного руху на Галичині та існуюче законодавство початку XX століття сприяли появі різних видів пожежних формувань у містах і містечках краю, серед яких виділялися виключно українські пожежно-спортивні товариства (ПСТ) «Сокіл» (1894р.), «Січ» (1900р.), а згодом «Луг» (1925р.). Статути цих ПСТ не мали принципових відмінностей, в них вказувалося, що його дійсні члени поділялися на чотири загони, визначалися обов’язки членів під час гасіння пожеж. Допомогу у розбудові пожежних організацій здійснювали перші українські страхові товариства «Дністер» (1891р.) та «Карпатія» (1911р.). Чимало коштів вони жертвували на підтримку та розвиток пожежних організацій, закупівлю техніки, проведенню профілактичних заходів. Діяльність українських ПСТ висвітлювали щомісячні періодичні видання «Сокольські Вісті» (від 1907р.) та «Вісті з Запорожжя» (від 1910р.). До кінця 1913 року у краї діяли 909 ПСТ «Сокіл» й «Січ», до складу яких входило майже 21,7тис. членів. У користуванні вони мали 481 пожежний насос. Команда пожежного пароплава проводить навчання, 1914р. У другій половині XIX століття в містах і на промислових підприємствах удосконалювались сили й засоби гасіння пожеж. Отримують розповсюдження сучасні на той час технічні засоби протипожежного захисту: пожежна сигналізація й телефонний зв’язок, установки автоматичного пожежогасіння, механічні драбини, вогнегасні засоби тощо. Крім колодязів, різноманітних водозбірників та фонтанів, як джерела водопостачання для гасіння пожеж, у містах стали використовуватися водогони, яких до 1917 року нараховувалося 55. У пожежогасінні почали використовуватися вогнегасники, насоси ручної дії доповнювалися насосами паровими, а згодом – мотопомпами. 1913 року у Києві започатковано використання пожежного пароплава, а 1916-го – пожежного автомобіля. Реклама пінного вогнегасника Паровий насос «Шанд Мейсон і Ко» Мотопомпа «Людвігсберг» Київський автонасос на шасі «Бенц-Гаггенау» Важливе значення для економічного розвитку країни мало забезпечення протипожежними заходами залізниць, де пожежі приносили великі збитки. 1872 року на засіданні IV-го з'їзду представників царських залізниць ставиться питання про необхідність організації засобів вогнегасіння на залізничних станціях, яка дала поштовх до організації пожежної охорони на залізниці. Розробляється «Положення про організацію на залізницях пожежної частини». Для охорони товарних дворів, які складалися з великої кількості дерев’яних пакгаузів із різним вантажем багатомільйонної вартості та дерев’яних споруд пасажирських відділень великих вузлових станцій, створюються залізничні пожежні команди. На інших станціях і майстернях діяли добровільні пожежні дружини, створені з робітників та працездатного населення. Поліпшенню пожежної справи сприяла діяльність страхових товариств. В українських губерніях розвиток страхування пов’язано з діяльністю акціонерних страхових товариств починаючи з 1836 року. З 1860-х, крім акціонерних, набули поширення урядове, міське (перше засноване у Полтаві, 1863р.) та земське страхування. Останнє впливало на сільську місцевість, яка від пожеж страждала дуже сильно. За статистикою у згаданих губерніях в 1860-1909 роки середня щорічна кількість пожеж становила 8,3 тис., середнє число згорілих будівель - 16,9 тис., а сума прямих збитків перевищувала 11 млн. руб. При цьому кількість пожеж прогресувала. Зокрема, 1911 року кількість пожеж, що виникли на теренах українських губерній становило 13,6 тис. випадків. 87% пожеж припадало на сільську місцевість. Спричиняли їх несправність печей і димарів, підпали, побутова недбалість поводження з вогнем, безпритульність дітей улітку тощо. Земське страхування по українських губерніях У квітні 1864 року царським урядом видано закон, яким було встановлено обов’язкове земське страхування сільських будівель 10% витрат від сум зборів яких йшло на проведення профілактичних протипожежних заходів. Відсотки витрат на заходи, що впроваджували земські страхові відділи спрямовували на боротьбу з пожежами по українських селах у 1908-1914 роках становило: використання негорючих матеріалів для будівництва (87,0%), розпланування поселень та регулювання їх забудови (1,5%), устрій водоймищ (3,8%), придбання та ремонт пожежного оснащення (3,8%), організація добровільних пожежних дружин (ДПД - 3,9%). Організовувалися ДПД на основі нормального статуту (1897р.), для чого страхові товариства створювали пільгові умови щодо будівництва пожежних сараїв, придбання насосів та іншого оснащення. Як новацію 1911 року у Київському земстві впроваджено інститут дільничних пожежних інструкторів. Пожежа на селі. Гравюра 1892 р. Страхова табличка, посадова відзнака пожежного старости, вказівна табличка про інструмент, калатало нічного сторожа. Кінець ХІХ ст. З розвитком страхування розповсюджується таке негативне соціальне явище як підпал заради отримання страхової винагороди. Іноді підпали ставали промислом. Зокрема, 1901 року слідчими органами викриті дві групи професійних паліїв, що орудували в південно-західному краї під назвою Києво-Васильківска й Кременчуцько-Броварська. Групи мали спеціальних агентів, маклерів і паліїв. За зроблений підпал виплачувалася встановлена сума або видавався вексель, крім того, іноді видавалася невелика сума готівкою на «організаційні витрати». У різні часи підпали призводили до спустошливих пожеж особливо у сільській місцевості й мали місце на ґрунті корисливості, помсти, ненависті та інших особистих та майнових непорозумінь. Царськими законами за підпал винні каралися каторгою та в’язницею. У період 1827-1846 років судом за підпали було покарано на заслання до Сибіру 8% з числа усіх засланих. За даними земських звітів у 1908-1912 роках на українських землях на підпал припадало 27% пожеж. Через пожежі, вибухи та інші значні катастрофи на шахтах з видобутку вугілля під тиском громадськості постало питання про створення гірничорятувальної служби. Постановою ХХVII з’їзду (1902р.) гірничопромисловців прийнято рішення про необхідність розбудови рятувальних станцій на найнебезпечніших родовищах Донбасу. Дихальний апарат німецької фірми Драгер, 1904р. Заняття гірничорятувальників, 1913р. На початок ХХ століття на українських землях сформувалася система пожежної охорони, де існували міські поліцейські, громадські та добровільні пожежні команди (дружини). Останні мали розповсюдження як у містах, так й у селах, а також на заводах, фабриках, військових установах, залізницях. Попереджувальні заходи здійснювалися через земських страхових агентів у сільській місцевості та пожежні комісії (комітети) міських управ, які видавали обов’язкові постанови для видовищних закладів, промислових підприємств, місць будівництва, використання горючих засобів тощо,контролювали виконання вимог «Будівельного статуту». Відсутність належного нагляду за виконанням протипожежних заходів та органу який би об’єднував пожежну справу на державному рівні, а також Перша світова війна гальмувала цей розвиток. На порядок денний постали питання забезпечення пожежної безпеки виробництва, яке працювало на оборону, протипожежну охорону військових установ та складів, надання пільг проти призову до армії членів ДПТ. Скоротилася чисельність пожежних організацій, посилився розпад добровільних пожежних команд та дружин. Подальше життя робила положення пожежних злиденним. Щоб захистити свої права, у вересні 1917 року в Катеринославі відбувся з’їзд представників пожежних організацій південних губерній, які ухвалили рішення «про страйк як засіб боротьби за існування до задовільнення вимог вогнеборців владою на місцях». Кількість пожеж на українських землях починаючи з ХХ століття неухильно зростала. 1901 року за застрахованим майном (такою була статистика) кількість пожеж дорівнювала – 9,8 тис. випадків, то 1909 року вона стає максимальною – 16,7 тис. За 1910-1914 роки кількість пожеж починає дещо зменшуватися, що пов'язувалося з військовими діями першої світової та масовим призивом населення. Запровадження «сухого закону» проти часткової або повної заборони випуску спиртних напоїв знизила число пожеж у сільській місцевості на 47%, а сума пожежної винагороди (страхової суми) зменшилася на 56%. Одним із позитивних результатів роботи урядів УНР та Директорії стали спроби організувати протипожежний захист населених пунктів. 1917 року в Києві відтворено роботу з організації страхування населення від різного лиха, в тому числі, і від пожеж – утворюється Український земський страховий союз, впорядниками якого стали Подільське, Чернігівське і Київське губернські земства. Діяли вони з метою організації «прямого вогневого і особистого страхування всіх галузей», а також «для організації різних протипожежних заходів…». Фрагмент страхового полісу часів УНР, 1918 р. В період Гетьманату постала більш-менш розбудована дієва регіональна адміністрація. Вона контролювала найбільшу за її весь час територію. У той період на території України зберігали чинність закони колишньої Російської імперії, Тимчасового уряду, законодавство Центральної Ради, гетьманства Скоропадського та Директорії. До цього ж переліку слід додати й законотворчість радянської влади. Військова пожежна команда у складі української бригади, 1920р. Українська держава постала на місці УНР внаслідок державного перевороту, проголошеним гетьманом Павлом Скоропадським 29 квітня 1918 року й існувала до 14 грудня з центром в Києві. Законотворення цього періоду в галузі пожежної безпеки можна охарактеризувати як законодавством перехідного періоду, коли їх приймали лише за необхідності «швидкого реагування» на конкретні обставини. Приміром, закон від жовтня 1918 року «Про утворення комісії для порядкування міської адміністрації столиці Києва». Вона була потрібна з огляду на те, що у останній рік Першої світової війни у Києві було зафіксовано декілька трагічних надзвичайних ситуацій: вибух боєприпасів (подібні випадки виникли на військових складах у липні – в Одесі та у вересні – в Керчі), пожежа на Подолі, катастрофа на залізничному вузлу та ін. 6 червня 1918-го відбувся вибух складу боєприпасів на київському Звіринці. В опублікованому звіті слідчої комісії повідомлялося, що кількість загиблих за приблизними підрахунками сягало близько 200 осіб, число поранених, обгорілих наближалося до двох тисяч. Від вибухів і вогню постраждали 8,3 тис. осіб. Більшість жителів Звіринця втратили все рухоме і нерухоме майно, що оцінювалося приблизно в 40 млн. руб. Було знищено 1088 житлових і 1290 господарських будівель, з яких згоріли повністю відповідно 330 і 664. «Неофіційна версія, – згадував Скоропадський, – це справа рук більшовиків». Гетьман схилявся саме до неї, що це був теракт, бо через тиждень, 14 червня, на Подолі на березі Дніпра (Щекавицька вул.) сталася сильна пожежа – і знову з невідомої причини. Місце займання – також біля складу (цього разу – дров’яного). Склад запалав, вогонь перекинувся на сусідні будинки. Згоріли спиртовий завод, фанерна фабрика, 2 парових млини, 14 складів деревини і 35 житлових будинків. Без притулку залишилось до 10 тис. киян. На зазначену комісію, яка складалася з представників акціонерних страхових товариств, міського контролю та інших зацікавлених установ, покладалося здійснення необхідних запобіжних заходів щодо пожеж і поліпшенню пожежної охорони міста Києва. Комісія здійснювала перевірку та контроль за протипожежним станом стратегічних об’єктів, закладів з масовим перебуванням людей, станом міської пожежної команди тощо. Приміром, питання щодо скорочення штатів Київської міської пожежної команди, поставлене на початку липня міською владою – скасовувалося. Розглядалися можливості запровадження автоматизації в пожежних частинах з придбанням пожежної техніки у бременської фірми «Ллойд» з Німеччини. Реклама АТ «Ллойд» з Бремена, 1912 р. ДЕРЖАВНА ПОЖЕЖНА ОХОРОНА УКРАЇНИ На початку 1919 року на території України встановлюється радянська влада, з Києва уряд України переїхав до Харкова. Військову та цивільну владу поєднував Всеукрревком, котрий в лютому 1920 року передав владні повноваження ВУЦВК та РНК. Ще влітку 1918 року нарком внутрішніх справ Григорій Петровський звертаючись до вогнеборців зазначав: «Надзвичайні політичні події сьогодення можуть викликати низку бід у вигляді значних пожеж... Вихід з цієї ситуації може лише один – охорона народної власності від пожежних бід... Ця охорона вимагає надзвичайного напруження сил». Ці обставини та складна ситуація, яка створилася у зв'язку з громадянською війною вимагала ефективного проведення заходів щодо боротьби з пожежами на території підконтрольній радянській владі. В березні 1920 року управління пожежною справою в УСРР передається Пожежно-страховому відділу при Організаційному бюро по відбудові промисловості в республіці. На місцях, на базіколишніх страхових структур, почали формуватися пожежно-страхові відділи як централізовані губернські органи. На жаль, для пожежної охорони питання отримання швидких прибутків від страхування в період військової розрухи виявилося важливішим, ніж пожежна безпека. Саме домінування страхової справи призвела до необхідності створення самостійного органу, який займався б тільки питаннями пожежної справи. Поруч із ліквідацією земств і міських дум ліквідовувалися відділи земського і муніципального господарства. На місцях ці функції покладалися на засновані при міських та районних (а також губернських та повітових) виконкомах Рад відділи комунального господарства, які підпорядковувалися відділам місцевого господарства, а ті – ГУКГ (Головне управління комунального господарства створено на початку 1921 року у складі НКВС УСРР) та діяли відповідно із загальними положеннями та інструкціями. З огляду на це, Рада Народних Комісарів України 30 липня 1920 року ухвалила постанову «Про зосередження пожежної справи в Наркоматі внутрішніх справ», відповідно до якої пожежна справа відокремлювалася від страхової, передавалася до Наркомату внутрішніх справ і входила до структури Управління комунального господарства, де створювався Пожежний відділ з правами республіканського органу, організованого на принципах централізованого управління. Першим його керівником став Ілля Іванько. З 1922 року позиціонувався як ЦПВ – Центральний пожежний відділ, що складався з підвідділів: адміністративного, пожежно-технічного, обліку, розподілення й постачання. Створення об’єднуючого органу управління дозволило координувати роботу всіх видів пожежної охорони країни і здійснювати функції Державного пожежного нагляду. На кінець 1921 – початку 1922 років пожежна охорона республіки почала відновлюватися на принципах єдиноначальності з виконавчою дисципліною й структурною підпорядкованістю. Створивши апарат управління пожежною справою та органи Державного пожежного нагляду в Україні, як в центрі, так й на місцях ЦПВ розпочав розробку нормативної бази (правил, інструкцій, статутів тощо), вирішення питань: забезпечення підрозділів пожежною технікою; вогнестійкого будівництва; підготовки кадрів; ведення статистики; впровадження науки в пожежну справу тощо. ЦПВ через ГУКГ НКВС керував боротьбою з пожежами, розробляв протипожежні заходи, враховував і розподіляв пожежну техніку, здійснював загальне керівництво пожежними формуваннями. На 1922 рік пожежна охорона держави налічувала: 100 пожежних підвідділів, 155 професійних пожежних команд, 667 ДПД, 32 фабрично-заводських ДПД та 736 волосних пожежних старости. У губернських і міських відділах комунального господарства пожежною охороною займалися пожежні підвідділи. За своїм статусом вони здійснювали керівництво роботою всіх пожежних організацій губернії, діяльність яких направляли, інструктували та контролювали. За допомогою місцевих владних органів видавали постанови місцевого значення, складали загальний план заходів з попередження та боротьби з пожежами з метою збереження всього майна незалежно від форми власності в губернії. На Губпожпідвідділи покладався обов′язок здійснювати облік всіх без виключення предметів пожежного оснащення селищ, містечок, міст, окремих відомств, господарчих об′єднань, окремих організацій та установ. Вони здійснювали спостереження за правильним дотриманням, використанням та доглядом у відношенні до цих предметів, а також визначали необхідність наявності в районах потрібного пожежного оснащення. Таким чином були закладені основи діяльності Державної пожежної охорони, визначені основні принципи її побудови та головні шляхи розвитку. Загальна розруха й голод в Україні привели до ослаблення роботи пожежного нагляду й управління пожежною охороною в губерніях і повітах, практично на 50% існувала нестача професійних кадрів, що призвело до збільшення кількості пожеж та збитків від них. Наприкінці січня 1921 року ухвалено рішення про створення при НКВС Всеукраїнської надзвичайної протипожежної комісії боротьби з пожежами. На комісію покладали завдання з видання обов’язкових постанов, встановлення правил протипожежної охорони, затвердження статутів добровільних організацій, інструктування та контроль діяльності пожежних установ, виконання ними вимог керівних документів, сприянню постачання пожежної техніки та оснащення тощо. У наслідок організаційно-технічних заходів обстановка з пожежами змінилася. Відмічалася успішна боротьба з пожежами у містах та промислових об’єктах, що пояснювалося активним переводом пожежних команд із кінної тяги на автомобілі. Зокрема, у 1917 році в Україні був один пожежний авто, то у 1925 – їх стало 68. З метою визначення довгострокової єдиної державної політики в галузі забезпечення пожежної безпеки у вересні 1923 року відбулася Всеукраїнська пожежна конференція. Результатами її роботи стали сформульовані основні напрямки розвитку пожежної охорони на трирічний період. Йшлося про організацію державного пожежного нагляду, підготовку пожежно-технічних кадрів, відновлення професійних і добровільних пожежних організацій, розбудова відомчої пожежної охорони і об'єднання їхньої діяльності, ведення широкої протипожежної пропаганди серед робочого й сільського населення тощо. 1924 року затверджено нове положення про НКВС УСРР. Основним завданням НКВС стає інспектування та адміністративний нагляд за комунальною справою. За встановленою структурою одним з відділів наркомату стає Інспекція у справах комунального господарства. За новим положенням Пожежне відділення підлягало скороченню, а боротьба з вогняною стихією в Україні покладалася на інспектора у справах пожежної охорони. В губерніях – на губернського пожежного інспектора, в округах і повітах – на пожежних інструкторів, у містах – на брандмейстерів (брандмайорів) пожежних команд, а гасіння – на пожежні команди професійні й добровільні. На підприємствах пожежну охорону забезпечували пожежні уповноважені, пожежні команди й трудові пожежні дружини. На селі пожежна справа зосереджувалась в руках пожежного старости, де гасіння здійснювалося пожежними добровольцями або населенням. Унаслідок адміністративно-територіальної реформи, що проводилося в Україні, на теренах губерній постали 41 округ та Молдавська АСРР. З 1925 року губернії ліквідуються й всі органи управління на їх територіях перейшли в округові центри. Звіти по округах республіки за 1925 рік інформували, що загалом по Україні пожежами знищено 23,6 тис. дворів з збитком 3,1 млн. руб. У містах частіше пожежі виникали від пічного опалення в адміністративних будівлях (46%) й житлі (21%). Міста УСРР охороняли 146 професійних та 46 добровільних команд. На їх озброєнні перебували 73 пожежних авто, 19 механічних драбин, 41 паровий насос та 25 мотопомп, не рахуючи кінних ходів. Через велику кількість пожеж у сільській місцевості в цей період було взято курс на відродження та активізацію роботи, розширення чисельності добровільних пожежних дружин. Для контролю за протипожежним станом в районі, організації пожежних дружин, просвітницької роботи серед населення по сприянню та покращенню протипожежного стану будівель, зменшенню кількості пожеж на підставі постанови РНК УСРР від лютого 1925 року «Про штати районних виконавчих комітетів», запроваджується посада районного пожежного інструктора. Навчання добровольців, 1926 р. У квітні 1925 року ухвалено «Положення про добровільні пожежні організації в УСРР». Затвердженим статутом ДПТ ставилося в обов'язок організація й керівництво пожежними дружинами, їхнє професійне навчання, боротьбу з пожежами й іншими стихійними лихами, займатися поширенням пожежно-технічних знань серед населення. Поряд з основною діяльністю товариств дозволялося мати свої кузні, майстерні, створювати артілі сажотрусів, водовозів, використовуючи отримані доходи на розвиток пожежної справи й утримання пожежних дружин. У січні 1926 року уряд України затвердив перелік пільг для добровільних пожежних організацій. У цей час створювалися перші дружини юних пожежників, робилися перші кроки щодо організації «Всеукраїнського пожежного товариства». Пожежна охорона села зосереджувалась у райвиконкомах i сільрадах й покладалася на ДПД, яких налічувалося 4690 з 97,2 тис. добровольців, тобто на 9 поселень одне формування. За нормативами це приблизно – 30% по країні. Як оснащення ДПД мали: 11793 ручних насосів, 23,7 тис. бочок та 149 тис. метрів рукавів. Із створенням Державного пожежного нагляду у липні 1927 року починається планомірне здійснення профілактичних заходів. На всіх великих підприємствах та рудоуправліннях (промислах) України вводяться обов’язкові пожежно-технічні обстеження. Питання пожежної безпеки стають предметом широкої агітації й пропаганди. У розвиток урядових документів щодо укріплення пожежної охорони об’єктів починає вдосконалюватися відомча пожежна охорона. Пожежні відзнаки України 1920-х років В Україні постають підприємства, що випускали практично всю номенклатуру пожежно-технічної продукції, необхідної для протипожежного захисту у державі (пожежні автомобілі, мотопомпи, ручні насоси, стволи, рукава, вогнегасники, піногенератори, спринклерне устаткування тощо. Запроваджується підготовка кадрів, у Запоріжжі, з 1919 року працювала «Школа брандмейстерів» з дворічним курсом навчання. В Харкові, Одесі й Катеринославі (тепер Дніпро) учбові команди проводили підготовку пожежних робітників нижчої кваліфікації. Для підготовки персоналу протипожежних установ вищої кваліфікації постановою уряду України 1928 року у Харкові засновують постійні дворічні Всеукраїнські пожежно-технічні курси. В липні 1930 року заклади пожежно-технічної освіти в Запоріжжі й Харкові реформуються в пожежні технікуми, для яких налагодили друк пожежно-технічнічної літератури українською мовою. В кінці 1930 року постановою ВУЦВК і РНК УСРР ліквідовано НКВС, а його функції передано іншим відомствам. В Україні постає Головне управління комунального господарства та будівництва міст при РНК УСРР, що реорганізується в Народний комісаріат комунального господарства при якому починає діяти Центральне управління пожежної охорони (ЦУПО). ЦУПО НККГ об’єднало всю пожежну охорону країни, за винятком воєнізованої пожежної охорони ВРНГ, Наркомату шляхів сполучення, Воєнведу й Наркомводу, підлеглих ОДПУ при РНК СРСР. 1932 року постають області, а тому округові органи управління пожежної охорони реорганізуються в обласні Управління пожежної охорони. Заняття з пожежним оснащенням, 1935р. З утворенням 1934 року НКВС УСРР організуються республіканське Управління пожежної охорони, а в обласних управліннях (УНКВС) – відділи (інспекції) пожежної охорони. На них покладалося завдання зі створення єдиної структури пожежної охорони в країні, організації відповідної підготовки фахівців, технічного переоснащення команд тощо. Важливим кроком у розвитку протипожежної безпеки стало прийняття в квітні 1936 року «Положення про державний пожежний нагляд», в якому визначено обов’язки управлінь, функції та права органів ДПН і міської пожежної охорони. У профілактичній роботі акцент робився на залучення населення. У цехах, на підприємствах, в житловому секторі створюються спеціальні осередки щодо попередження пожеж та боротьбі з ними. 1939 року оприлюднено постанову уряду щодо зміцнення пожежної охорони в сільській місцевості, в якій окреслювалися принципи та задачі пожежної охорони сіл, права сільських ДПД, відповідальність райвиконкомів та сільрад. Переглядаються застарілі будівельні норми й правила. Зокрема, 1939 року Комітетом у справах будівництва при РНК СРСР було затверджено «Загальносоюзні протипожежні норми будівельного проектування промислових підприємств» (ОСТ 90015-39), що регламентував вимоги пожежної безпеки в будівництві. Цим документом вперше було проведено розмежування виробництва за ступенем пожежної небезпеки, визначено категорійність будинків і споруд за їх вогнестійкістю. Проведені заходи помітно знизили кількість пожеж в Україні від 28,2 тис. (1929 рік) до 14,6 тис. (1939 рік). Напередодні Другої світової війни пожежна охорона України представляла собою організовану силу. Вона в централізованому порядку забезпечувалася кадрами, необхідною пожежною технікою та оснащенням. Вся бойова і профілактична робота будувалася за єдиними керівними документами. Одними із перших в обставинах війни почала працювати саме пожежна охорона України. З початком військових дій на неї випало багато тяжких випробувань щодо забезпечення пожежної безпеки в населених пунктах безпосередньо пов’язаних із посиленням постової і дозорної служб, попередження та гасіння пожеж в умовах повітряних нальотів противника. Окреме місце займала масова протипожежна пропаганда та навчання цивільного населення прийомам гасіння запалювальних бомб, організації протипожежного захисту будівель і споруд. Усі складнощі служби лягали на жіночі плечі, після загальної мобілізації жінка-вогнеборець стала сумною ознакою лихоліття. Жіночі пожежні команди успішно гасилиі пожежі, багато з них були нагороджені урядовими нагородами. Олексій Пахомов. На постовій вишці. Листівка, 1946р. У перші післявоєнні роки пожежна охорона України продовжувала виконувати поставлені завдання комплектації особового складу, технічного озброєння підрозділів, відновлення матеріально-технічної бази. Нестача пожежно-технічних кадрів у перші післявоєнні роки була частково компенсована організаційними заходами, створенням відповідних курсів та закладів пожежно-технічної освіти в Харкові і Львові. З виготовленням промисловістю нового покоління авто відбувалося формування структури типажу пожежних автомобілів. Україна стає одним з центрів проектування та виробництва протипожежної техніки. На її території базувалося особливе конструкторське бюро (ОКБ-8) та п’ять заводів, що виготовляли пожежні автомобілі, мотопомпи, відцентрові насоси, автоматичні установки пожежогасіння, пожежне оснащення, вогнегасники тощо. Пожежні автомобілі АЦ-30(130)63 та АА-60(7310)160 українського виробництва Значну роль у забезпеченні пожежної безпеки відводилося громадськості. Робота передових добровільних пожежних команд в ці роки свідчила, що дані підрозділи успішно охороняють не тільки населені пункти сільської місцевості, а й міста. У часи відбудови країни після жорстокої війни для швидкого відновлення пожежної охорони у містах УРСР та залучення населення до участі у протипожежних заходах уряд на засіданні 2 лютого 1945 року постановив «відновити у містах, робітничих поселеннях та районних центрах ДПТ». Причому в останніх спочатку почали створювати ДПД на платній основі, які у подальшому реорганізували у міські пожежні команди. Від 1951 року на підприємствах створюються пожежно-технічні комісії (ПТК), на які покладалася робота з контролю за забезпеченням і вдосконаленням пожежної безпеки підприємств. ПТК проводили огляди протипожежного стану виробничих будинків, контролювали протипожежний режим підприємств, активізувалася й стимулювалася відповідальність робітників та службовців за пожежну безпеку на робочому місці. У житловому секторі міст і селищ контроль за дотриманням правил пожежної безпеки покладався на відповідальних осіб (управляючих і комендантів). 1949 року оприлюднено «Положення про громадських уповноважених з пожежної охорони», пізніше організується робота позаштатних пожежних інспекторів (1967 р.). Вихід постанови РМ СРСР №359 від березня 1954 року «Про порядок організації ДПД у радгоспах, на промислових та інших підприємствах міністерств та відомств» активізувало громадськість у профілактичній роботі на промислових об'єктах, сільськогосподарських підприємствах, у житловому секторі, організації оглядів на кращий протипожежний стан об'єктів і житлових будинків, робота зі школярами, проведення агітаційної роботи. Для посилення пожежної охорони в сільській місцевості український уряд у жовтні 1962 року оприлюднив постанову №1188 «Про затвердження положення про ПСО колгоспів УРСР та положення про громадських контролерів пожежної охорони». Відповідно до постанови пожежна техніка передавалася на баланс колгоспів, передбачалося прискорене впровадження протипожежних заходів і устаткування для захисту від вогню тваринницьких ферм, угідь, житлових і громадських будівель. Відповідальність за пожежну безпеку покладалася на голів колгоспів, основним організуючим центром пожежної охорони на селі ставали ДПД. До цього варто додати, що 1962 року сільська пожежна охорона отримала значне поповнення в особі інженерів з охорони праці, техніці безпеки та пожежній охороні, посади яких були оголошені тимчасовими типовими штатами радгоспів. Пожежний пост під час польових робіт, 1948р. Після неодноразових клопотань (1928р., 1934р., 1952р.), для об'єднання добровольців у межах республіки 19 вересня 1957 року РМ УРСР ухвалює постанову за №1072 «Про організацію протипожежного товариства в УРСР». На І-й конференції, що відбулася 9-10 грудня у Києві, приймається «Статут Українського республіканського добровільного протипожежного товариства» (УРДПТ), обирається голова, рада та президія. Першим головою УРДПТ обрали Лавра Васильківського. 31 березня 1958 року РМ УРСР приймає рішення про утворення районних, міжрайонних, міських та обласних добровільних пожежних товариств (налічувалося 435 тис. членів). Постановою затверджується «Статут УРДПТ», згідно з яким добровольці займалися пропагандою та поширенням серед населення протипожежних знань, здійснювали громадський контроль за дотриманням правил пожежної безпеки, проводили профілактичні та організаційно-масові заходи, спрямовані на запобігання та гасіння пожеж. Статут 1958 р. та відзнаки ДПТ України На добровольців покладався обов’язок щодо організації діяльності дружин юних пожежників. На свої кошти республіканська й обласні ради ДПТ утримували в окремих населених пунктах мережу добровільних пожежних команд (43 од.), а у піонерських палацах - юнацькі добровільні пожежні команди (перша створена в Харкові 1950 року). На кінець 1980-х чисельність добровольців УРДПТ складала 5,3 млн. членів об’єднаних у 38,5 тис. первинних, 729 районних та 26 обласних організацій, міст Києва, Севастополя. Значний відсоток коштів добровольців почав надходити від господарської діяльності товариств та членських внесків. На перших порах добровольці займалися ремонтом та очищенням від сажі димоходів, муруванням печей, заміною дерев’яних димарів цегляними та керамічними. Згодом, було налагоджено ремонт та перезарядка вогнегасників, вогнезахисне просочування дерев’яних та інших конструкцій, обладнання приміщень блисковкозахистом тощо. На початок 1977 року доходи з виготовлення продукції та наданих послуг протипожежного призначення УРДПТ становили – 5,8 млн. крб., 1987 – 28,3 млн. крб. Щорічно Товариство проводило до 500 громадських оглядів, конкурсів, місячників. Видавало та розповсюджувало понад 700 найменувань плакатів, буклетів, пам’яток тиражем майже 2,5 млн. примірників. У пресі було опубліковано до 8 тис. статей, інформацій, реклами, проведено понад 30 тис. виступів на радіо та телебаченні. Майже 7 млн. населення та представників різних професій пройшли підготовку з правил пожежної безпеки. Для проведення масових заходів УРДПТ мало 142 агітаційних автомобілі та понад 160 комплектів кіноапаратури. Від виробничої діяльності підприємства Товариства спрямовували значну кількість коштів на пожежно-профілактичні роботи та зміцнення матеріальної бази. Великі суми грошей виділяли на капітальне будівництво, а саме: спорудження підприємств «Пожтехніка» у Дніпропетровську, Одесі, Донецьку, Чернігові та Києві, промкомбінату у Луганську, приміщення обласних рад ДПТ, республіканського навчального комбінату в Києві та пожежно-технічного училища в Черкасах. Також добровольці брали участь у зведенні й оснащенні павільйону «Протипожежний захист» на території ВДНГ УРСР, будівництві спорт комплексів, управлінь пожежної охорони тощо. 1966 рік ознаменував новий етап розвитку і зміцнення пожежної охорони України, коли до УПО УРСР та його місцевих органів передавалися підрозділи пожежні команди міст, містечок та райцентрів, а також відомчої охорони підприємств, організацій і закладів. Постанова передбачала організацію підготовки начальницького складу ППО створенням у Луганську, Черкасах та Вінниці навчальних закладів, розвитком науки. Для захисту від пожеж найбільших промислових центрів республіки та місць видобутку й переробки нафти проводилася воєнізація пожежної охорони України, що розпочалося 1941 року. До 1985 року ППО була замінена на ВПО у 82 містах та 65 об’єктах республіки. Почав стабілізуватися стан з пожежами, які у 1953-1972 роки в середньому становили 13,9 тис. випадків. Констатувалось, що вартість врятованого майна від знищення вогнем під час гасіння пожеж в УРСР щорічно перевищувала вартість утримання пожежної охорони більше, ніж як утричі. Стабільність показників пожеж та їх наслідків почали змінюватися з настанням в країні часів перебудови з 14,5 тис. пожеж у 1985 року до 49,7 тис. у 1989. Збитки – з 17,3 млн. крб. до 19,9 млн. Загибель людей на пожежах - 986 проти 1141. ЕТАПИ РЕФОРМУВАННЯ ПОЖЕЖНО-РЯТУВАЛЬНОЇ СЛУЖБИ Після прийняття 24 серпня 1991 року Верховною Радою Акту проголошення незалежності України в діяльності пожежної охорони України починається новий етап – як служби суверенної держави. 7 жовтня 1992 року розпорядженням Президента України затверджено Положення про Міністерство внутрішніх справ України, де зазначено, що як центральний орган виконавчої влади воно реалізує державну політику в сфері пожежної безпеки країни. Тоді ж на базі Управління пожежної охорони утворюється Головне управління пожежної охорони МВС України, (з серпня 1994р. – ГУДПО (Головне управління державної пожежної охорони), а по областях структурні органи та підрозділи. На початок 1990-х років пожежна охорона України перетворилося в інженерну службу. У її складі перебувало 55 тис. чоловік особового складу. Загалом вона мала 8,8 тис. одиниць техніки різного призначення. З набуттям незалежності в Україні відбувається поглиблення соціально-економічної кризи, підсилюється зневага до питань пожежної безпеки. Такі обставини та необхідність побудови нової нормативної бази змусило підготувати проект закону «Про пожежну безпеку», який підписав Президент України 17 грудня 1993 року. Схема організації пожежного захисту України початку 1990-х рр. Закон визначав загальні правові юридичні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України регулював відношення державних органів, юридичних та фізичних осіб у цій сфері, незалежно від виду їх діяльності та форм власності. На підставі Закону України «Про пожежну безпеку» в країні створено чотири види пожежної охорони: державна, відомча, місцева та добровільна. Для проведення наукової діяльності 1992 року у Києві утворено Український науково-дослідний інститут пожежної безпеки, профільні заклади освіти у Харкові, Львові та Черкасах реорганізуються у вищі навчальні заклади. Для заохочення вогнеборців у квітні 1995-го встановлюється відзнака «Кращому працівнику пожежної охорони». 2 січня 1995 року Президент України підписав Указ №7/95 «Про День працівників пожежної охорони» офіційного державного професійного свята, яке відзначалося щорічно, 29 січня. З жовтня 1996 року роботу працівників пожежної охорони почав висвітлювати журнал «Пожежна безпека». Шеврон та пожежні відзнаки України початку 1990-х - 2000-х рр. Радикальні зміни у структурі ДПО розпочалися на початку 2003 року, коли Президент України 27 січня підписав Указ «Про заходи щодо вдосконалення державного управління у сфері пожежної безпеки та захисту населення і територій від наслідків надзвичайних ситуацій», коли органи і підрозділи Державної пожежної охорони виводилися зі складу МВС і передавалися до складу Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (МНС України). Треба зазначити, що на початку 1990-х питаннями цивільного захисту та оборони, ліквідації наслідків та попередження надзвичайних ситуацій займалися три окремих відомства: Штаб Цивільної оборони, Міністерство у справах захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС та Головне управління пожежної охорони МВС України. У 1996 році президент Леонід Кучма на базі Штабу Цивільної оборони та Мінчорнобилю створює єдине відомство - Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (МНС України). У підпорядкуванні у МНС на той час були війська Цивільної оборони чисельністю 10 218 осіб, призначені для захисту населення і територій у разі виникнення надзвичайних ситуацій. Їх задіяли, зокрема, для ліквідації наслідків масштабної повені в Закарпатській області в 1998 році. На початку 2003 року був узятий курс на демілітаризацію МНС: органи і підрозділи Державної пожежної охорони вивели зі складу МВС і передали до складу МНС. У 2006 році війська цивільної оборони повністю розформували, їх особовий склад влився в ряди єдиної оперативно-рятувальної служби цивільного захисту. Вагомою сторінкою в літописі нової служби стало введення в березні 2003 року Всеукраїнської акції «Герой–рятувальник року», який проводиться щорічно. Президентським указом від 27 серпня 2004 року встановлюється нове професійне свято – «День працівників цивільного захисту», а з вересня 2008, замість нього – «День рятувальника України», який відзначається щорічно 17 вересня. 10 квітня 2008 року Верховна Рада України прийняла Закон, яким була встановлена нова державна нагорода – медаль «За врятоване життя». Першою цю нагороду отримала школярка Анастасія Овчар. У 2005 році п'ятирічна Настя під час пожежі в селі Воронцівка Харківської області винесла з палаючого будинку свою дворічну сестру Людмилу. Сама отримала серйозні опіки – обгоріло близько 80% тіла. Дівчинці довелося довго лікуватися. «Не знаю, як склалося б моє життя, якби не пожежа. Але я ні разу не пошкодувала про те, що врятувала сестричку»,– казала Настя. Медаль «За врятоване життя» Настя Овчар з сестрою Людою Емблема VI Чемпіонат світу з ППС у Донецьку 27-29 серпня 2010 року у Донецьку відбувся VI Чемпіонат світу серед пожежників та рятувальників, в яких взяли участь команди з 14 країн. У запеклій боротьбі збірна команда України виборола золоті медалі та Кубок Чемпіонату, ставши Чемпіонами світу з пожежно-прикладного спорту. Вдруге Національна збірна України з ППС посіла перше місце серед 15 команд в загальному заліку і стала Чемпіоном світу з пожежно-прикладного спорту на ІХ Чемпіонаті світу серед пожежників і рятувальників, який стартував 25 жовтня 2013 року в Чінжу (Південна Корея). У 2008 році була введена контрактна служба, проведена переатестація в спеціальні звання служби цивільного захисту. 2010 року Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи було реорганізовано в Міністерство надзвичайних ситуацій України. Державний пожежний та техногенний нагляд, управління зоною відчуження і ЧАЕС, Держгіртехнагляд стали центральними органами виконавчої влади. У 2011 році відбувся поділ МНС на чотири окремих відомства - Міністерство надзвичайних ситуацій України (як головний орган), Державну інспекцію техногенної безпеки, Державне агентство зони відчуження і Державну службу гірничого нагляду та промислової безпеки. Особовий склад залишився на службі цивільного захисту. 24 грудня 2012 року реорганізовано Міністерство надзвичайних ситуацій та Державну інспекцію техногенної безпеки в єдину Державну службу України з надзвичайних ситуацій (ДСНС України), як центральний орган виконавчої влади, що координувався Міністерством оборони. З 1 липня 2013 року набув чинності «Кодекс цивільного захисту України», який визначив відносини, пов’язані із захистом населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій, реагуванням на них, функціонуванням єдиної державної системи цивільного захисту, та визначає повноваження органів державної влади, органів місцевого самоврядування, права та обов’язки громадян України, іноземців та осіб без громадянства, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності. У жовтні 2013 року президентським Указом встановлено професійне свято – «День пожежної охорони», який щорічно відзначають 17 квітня. Гелікоптер H-225 SuperPuma (Франція)отриманий ДСНС України в грудні 2018р. На початку 2017 року уряд України схвалив Стратегію реформування системи ДСНС. Нею передбачено визначення необхідної кількості пожежно-рятувальних підрозділів (пожежних частин) місцевої і добровільної пожежної охорони в об'єднаних територіальних громадах, їх чисельності, місць дислокації з урахуванням часу прибуття до місця виклику (10 хвилин у місті та 20 хвилин у сільській місцевості). Також буде підвищена спроможність підрозділів ДСНС, які виконують піротехнічні роботи, здійснювати гуманітарне розмінування території від вибухонебезпечних предметів. На другому етапі, (2018р.), проводилася реорганізація сил цивільного захисту ДСНС. До їх складу входять: аварійно-рятувальні, спеціальні та спеціалізовані підрозділи, які безпосередньо підпорядковуються апарату ДСНС, регіональні аварійно-рятувальні підрозділи, державні пожежно-рятувальні підрозділи ДСНС, об'єктові пожежно-рятувальні підрозділи. На третьому етапі проходила оптимізація організаційної структури ДСНС.

Підготував Микола Єрмаков

Правила порятунку. Повідомляє ДСНС

Правила поведінки. Повідомляє ДСНС

Правила поведінки під час комендантської години. Повідомляє ДСНС

Дії в разі виявлення вибухонебезпечних предметів. Повідомляє ДСНС

Дії в разі терористичного акту, перестрілки, захоплення транспорту. Повідомляє ДСНС

Алгоритм перших дій у надзвичайних ситуаціях. Повідомляє ДСНС

Що робити при радіаційній аварії. Повідомляє ДСНС

Дії у випадку загрози виникнення хімічної небезпеки. Повідомляє ДСНС

ІХ черговий з’їзд Добровільного пожежного товариства України призначено на 26 вересня 2023 року.

Норма представництва 1 делегат від 50 (п’ятдесяти) членів, які обліковуються у обласних відокремлених підрозділах Добровільного пожежного товариства України, Київській міській обласній організації Добровільного пожежного товариства, крім організацій Добровільного пожежного товариства України у Автономній Республіці Крим, Севастопольській міській організації Добровільного пожежного товариства України, Донецькій обласній організації Добровільного пожежного товариства України, у яких визначено загальну норму представництва 1 делегат від організацій Добровільного пожежного товариства України у Автономній Республіці Крим, Севастопольській міській організації Добровільного пожежного товариства України, Донецькій обласній організації Добровільного пожежного товариства України.

Запропоновано наступний порядок денний:
I.Про заслуховування звіту Правління Товариства та надання оцінки його роботі.
II.Про заслуховування звіту Ревізійної комісії Товариства та надання оцінки її роботі.
III.Про обрання Голови Товариства строком на 5 років.
IV.Про обрання Правління Товариства.
V.Про обрання Ревізійної комісії Товариства.
VI.Про розгляд найбільш важливих питань діяльності Товариства та визначення його чергових й перспективних завдань.
VII.Про реалізацію прав З’їзду та передачу частини функцій.
VIII.Інші питання, пов’язані зі статутною діяльністю Товариства.